Засновниця Благодійного Фонду «Мистецька Скарбниця» Тетяна
Логуш розповіла в інтерв’ю, що повинно трапитись, щоб позбутися
культурної амнезії, та про європейські стандарти: приймати чи ні.
Тетяно, що ви можете сказати про українську культуру на сьогодні?
Сьогодні вона далека від свого потенціалу. В Україні домінує чужа
культура: чужа мова, чужа музика , чужі фільми. Найбільш співочий
слов’янський народ замовк. Друга у світі мова за мелодійністю (перша –
італійська) – українська – за 18 років незалежності не може вибитися до
спілкування.
Українська культура починається…
З налаштування своєї свідомості, усвідомлення, що я у себе вдома, що це
моя країна, яка має свою культуру і чітко свою українську мову. Свою
фантастичну глибинну історію. Мабуть, бере початок також з бабусиної
колискової, з традицій, з любові до України…Маємо безцінну спадщину.
Що потрібно зробити, щоб прокинутися від культурної амнезії?
Повинен бути якийсь чинник, який може змінити свідомість людини за
одну мить і спонукати далі до дій. Особисто на мене надзвичайно вплинув
концерт «Вшанування пам’яті загиблих під Крутами» у 2002 році. Майже
діти – студенти стояли на смерть, захищаючи свою державу. Це дуже
збуджуюче для національної свідомості. Я повернулася з концерту якась
інша, замислена ― цей внутрішній шок одразу помітила найближча мені
людина – мій чоловік (Юрій Логуш – засновник конкурсу «Коронація
слова»)… Відтоді я перечитала багато історичних фактів тих подій,
історію України із нових джерел, яка суттєво змінилася порівняно з
тим, що нам викладали у радянські часи. Благо, вибирати маю з чого:
вдома розкішна бібліотека, що налічує більше 10 000 примірників
наукової, художньої, мистецької літератури, цінних альбомів. Треба з
повагою відноситись до минулого, брати найкраще в сьогодення й
передавати майбутнім поколінням.
А з українською мовою?
Без мови немає національної культури: це культура чужої держави. В
Україні немає українських, ні по духу, ні по мові, саме українською
мовою, фільмів, мізерна кількість пісень. Наша культура замкнена на
традиціях, зовсім не усучаснюється. У сучасному вимірі навіть
авангардне мусить розвиватися своєю мовою. Поїдьте подивіться у
Францію, Іспанію, Росію, Чехію, там концертні зали, чи ТБ, чи дискотеки
– мають свою музику, своє кіно, свої п’єси – культуру сьогодення, яка
передається поколіннями. Якщо 100 років тому в Італії вся культура була
виражена італійською мовою, то і через 200 років буде розвиватися
щоденно, саме італійською, зі збереженням духу , національної
свідомості, поваги до культури, мови.
Юрій та Тетяна Логуші
Які хибні кроки в українській культурі роблять політики, духовенство, інтелігенція, громадськість і кожен з нас?
Політики спекулюють на російський мові, не все духовенство прагне
Української церковної спільноти, інтелігенції буває самій дуже важко.
Kультура потребує плекання, уваги, причому постійної. На жаль лишається
проблема фінансування. Криза. Держава не справляється, меценатів мало.
ТБ володіють та керують не українські люди – по суті, а громадськість
ще не відчуває настільки потужний вплив. Мудро каже Д. Павличко:
«Українська держава є, а от українська нація ще тільки формується».
Насамперед потрібно підняти престиж української культури. Престиж
України. Без міцного коріння немає міцної нації. Про культуру, як одну
із на найвагоміших складових держави, влада дбає не достатньо. Засилля
чужого та зневага до українського, як меншовартісного, закріпилося в
нашій країні ще з радянських часів. Росія була ще Московським
князівством у 1670 роках, а наша держава процвітала. Козацька ДЕРЖАВА,
якою захоплювався весь світ. Завжди знаходяться запроданці, яничари.
«Сама держава є найбільшою проблемою для культурної спадщини нації», –
це головна думка вміщеного в «Газеті по-українськи» інтерв‘ю з першим
заступником голови Українського товариства охорони пам’яток історії та
культури Миколою Пархоменком. За його підрахунками, «Україна щороку
втрачає 1000 пам’яток історії та культури. Такого не було навіть у
30-ті роки минулого століття. У радянські часи втрачали п’ятдесят
пам’яток на рік. Тоді це було саморуйнування чи знесення окремих
культових споруд. Якщо церкву не використовували під склад, музей
абощо, то їх за ніч зносили. Але такої кількості втрат, як зараз, не
було навіть у 30-ті роки. Хоча тоді для знищення церкви досить було
розпорядження райкому».
Які причини цього?
Сама держава і представляє найбільшу проблему. Маємо корупцію, зрощення
бізнесу і влади. Якщо сьогодні будуються народні депутати, міністри,
віце-прем’єри, то як може куратор галузі не допустити порушень і
зловживань, пов’язаних із будівництвом у центрі Києва. Великі імперії
руйнуються не ворогами зовні, вони руйнуються своїми ж правителями.
Нещодавно дружина посла однієї з провідних країн світу дивувалася,
чому наші можновладці активно й повсюдно декларують наш шлях до Європи,
проте робити щось для цього, не поспішають. І почула у відповідь: «Діти
їхні там навчаються, відпочивають вони також там. У тамтешніх банках і
їхні гроші. А тут вони лише їх заробляють».
Чи маємо ми право переймати культуру інших країн, не знаючи своєї?
Однозначно треба знати, любити і поважати свою культуру. Але Україна є
частиною Світу. Вона завжди була у складі Європи. Проходить
закономірний процес взаємообміну, наповнення. Наші сусіди мають на нас
вплив, як і ми на них. Відбувається обопільний розвиток. Культура є
відображенням життя.
Чи варто не давати волі своєму менталітету заради того, щоб стати європейцем?
Наш менталітет і є європейським . Хто першим почав княжити? Діди наші по династичним шлюбам ― родичі монархів Європи.
Чи повинні ми приймати єдиний європейський стандарт, який так гарно вживається в Україні? Біла весільна сукня. Наші весільні обряди віковічні –
розвивалися сотнями років, розкішні, кольорові, – дівчата вишивали
руками. Автентичні, а не штучно створені, білі – загальне, вселюдське і
нічиє. Санта Клаус. У нас завжди був свій (слава Богу повертається) Святий Миколай , якого радянська влада знищила і протиставила йому Діда Мороза. Хеллоуїн. Свій Хеллоуїн ми мали також за поганських
часів, але втратили, бо ортодоксальне християнство та радянська влада
все стерли. Добре, що згадуємо містичні язичницькі свята, що збереглися
в обрядовому колі (колективні святкування у народному календарі), вони
мають свою пікантність. День Валентина. Романтичних свят не буває багато,
прижилося міцно, тим більше кожен сам обирає, святкувати чи ні.
Заборонами ми нічого не зробимо. У нас демократичний устрій. Інша
справа, що треба популяризувати достойні стандарти, проводити бесіди з
молоддю, показувати власний приклад. Болонський процес. Це чіткий, єдиний європейський
простір, єдині стандарти науки, навчання, визнані доступи до науки,
тестування, визнання дипломів( і також наших українських). Між іншим,
ректором Болонського університету у XVI ст. був українець. Європейський одяг. Європейці значно скромніше
одягаються. Але є закономірність: чим бідніше суспільство, тим більше
акцентують на одежі. Така ж думка моєї приятельки із США, яка успішно
керує величезним бізнесом – що американці чітко відрізняють людей із
колишнього союзу. Стандарти журналів. Дратує подібність. Пропускаються правдиві події, явища, шукається модне, авангардне. Стандарти ТБ. Стрижеться під один стандарт, копіюється в інших державах. Стандарти кохання і стосунків між чоловіком та жінкою.
Ідеально – коли є справжнє кохання. Сучасне життя мало сприяє цьому
почуттю. Все частіше , на жаль, кохання нівелюється, стає більш
ситуативне. У психології є відоме дослідження «Драбина»,- людям
показали драбину, опитуючи , що символізує цей малюнок, які цінності.
Ніхто не сказав Кохання. Для українців – це добробут у сім’ї – перший
щабель – будинок, за ним – машина, одяг, діаманти. Для грузинів –
визнання у суспільстві, пошана від старших, повага оточуючих. Для
вірменів – шлях до Бога – духовність. Стандарти інформаційної необхідності в Інтернеті. Інтернет повинен бути без цензури, багато наукового, пізнавального, крім насильства, порно та ненависті. Стандарти соціальної поведінки. Виховання з дитинства
жити разом у суспільстві, навчитися вгамовувати у собі неестетичність
поведінки при людях, притримуватися соціальної моралі, мати способи
угамування дикої природи у собі.
Чи можемо ми впевнено сказати, що школа вчить наших дітей українській культурі?
Сказати можемо, але не впевнено. За великим рахунком, це залежить від традицій школи, від керівництва та педколективу.
Чи навчальні заклади займаються донесенням інформації до студента та викладача про українську культуру?
Думаю, що не всі. Є над чим працювати. Можливо, треба розробити спеціальні обов’язкові програми. Я особисто теж над цим думаю.
Хто з українських дизайнерів, на вашу думку, підтримує українську культуру у своїх колекціях?
Оксана Караванська, Діана Дорожкіна, Катерина Пшеченко, Айна Гассе, Роксолана Богуцька, Лілія Пустовіт, Олеся Теліженко.
