Марія Баліцька: Нас відкриють справи наші

Марія Баліцька: Нас відкриють справи наші

теґи: Марія Баліцька, Тетяна Дігай

Прихід кожної літературної доби найперше означується  новими іменами, і хоч Пані Історія літератури  розставляє всі крапки над «і» самочинно, так би мовити, для вічності – цей процес відбудеться у далекому майбутньому. А для сучасності нові імена – завжди відкриття, завжди перемога, завжди свято. Завдяки конкурсові «Коронація слова» так сталося з  тернопільською письменницею Марією Баліцькою, що враз стала відомою  у рідній державі Україні. З цього, власне, й почалась наша розмова з пані Марією.

— Пані Маріє, що для вас важить звання лауреата престижного конкурса «Коронація слова»?

—    Немов Нобелівську премію отримала! На емоціях написала вірша-присвяту  і там же, на сцені, у столичному академічному театрі імені Івана Франка озвучила  рядки, котрі закінчуються так: «Нас відкриють справи наші… /Щоб торкнутись Добра Чаші: / Комусь — смуток, а комусь — гучні овації... / Та найбільшу ласку в Бога / Осягне дбайливо-строга, / Сонцесяйна наша «Коронація!»

—    Ви – літератор продуктивний і Вам, напевно, незнайомі лінощі, адже у Вашому доробку є поетичні збірки, проза, твори для дітей, п’єси… Чим пояснити  таке розмаїття жанрів? Розкажіть, як починалася літератор Марія Баліцька?

—    Додамо сюди три романи, яких маю у власному доробку, — «Музика Землі», «Чарівниці», «Їжак на долоні»... А ще — співану поезію, адже на мої слова написано десятки пісень і звучать вони по Національному радіо і з телеекранів, на великих і малих сценах... Їх виконують заслужені артисти, лауреати численних всеукраїнських і міжнародних фестивалів та конкурсів, аматорські колективи... Значить, помалу стають народними. І це прекрасно. А ще гуморески, байки і казки...

Розмаїття жанрів прийшло, мабуть, від роботи над Словом, від пошуку кращих форм і методів передачі  свого внутрішнього світу читачам, тобто Всесвітові. Залежно від теми і мети твору обираю стежину, якою йтиме мій читач і наприкінці подорожі зробить для себе певні висновки. Мої  жанри об’єднані ідеєю гармонії людини і Природи, вірою в Абсолют Добра і Краси, які підіймають читача до висот Істини.

Марія Баліцька, як літератор, почалася, мабуть тієї миті, коли батько все ж узяв мене на косовицю і я вперше побачила схід Сонця, бо й досі, як душу огортає смуток, — заплющую очі й згадую оте дивовижне сяєво стожар... У дитинстві я багато читала і навіть думала, що письменники — то святі люди. Спочатку це були казки «Лис-Микита», Попелюшка», «Гидке каченя», Дюймовочка», «Буратіно»... Згодом — «Ясочка» Наталі Забіли, «Черешеньки» Лесі України, «Наталка-Полтавка» Івана Котляревського, «Кобзар» Тараса Шевченка, «Мойсей» Івана Франка, «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Кайдашева сім’я» Івана Нечуй-Левицького, оповідання Бориса Грінченка, співомовки Степана Руданського, «Лебідь» Олександра Олеся, «Мова» Максима Рильського», «Любіть Україну» Володимира Сосюри, «Лебеді материнства» Василя Симоненка», «Пісня про матір» Бориса Олійника... Ці твори були моїми учителями. Вони досі є у моїй книгозбірні. Читання творів породжувало бажання писати. Найбільше я прагнула писати для дітей, і саме віршованою прозою, як це робила Наталя Забіла. Інколи мені це вдається, і у такі миті дитинно радію. Саме так виписалася мені збірка оповідань для дітей «Бабусина радість», над якою зараз працює художник.

—    Важко уявити Вашу творчість без образу Діви Марії. Віра в Бога стимулює й надихає?

—    Світла  Надсила диктує мені твори... Це не я пишу, це Господь творить у моєму серці. Решта ж справа техніки — відчути мить просвітлення, не полінуватися записати інформацію і щирою молитвою подякувати Творцеві за натхнення. А Пречиста Діва Марія веде мене життям. Однак розуміння такого святого провадження прийшло до мене частково у миті появлення на світ моїх дітей, частково у години безсонних ночей, коли, виснажена, я засинала, а хтось гойдав колисочки з моїми синочком чи донечкою... Це могла бути тільки Матінка Божа, Котра благословила моє лоно й допомагала поставити моїх дітей на ноги.

—    Потрібен чи не потрібен піар літераторові?

—    Світлу не потрібна реклама! Це грім гримить перед грозою і блискавка лякає маловірних... А Сонце сходить завжди спокійно, впевнено і зігріває усіх й усе своїм теплом... Людина ж має дбати про сходження душі до Світла. А світла душа, як Сонце.

—    Ви редактор й упорядник самвидавчої газети «Літературна криниця». Що надихнуло Вас на таку, без сумніву, невдячну роботу, та ще й своїм коштом? 

—    Не вмію просто жити... Завжди мушу щось робити. Сама багато літ відвідую літературне об’єднання і пам’ятаю, як раділа моя душа, коли у журналах чи на шпальтах газет були видрукувані мої твори. Отож друкуючи вірші, оповідання, замальовки, байки чи філософські міркування наших літераторів у «Літературній криниці», — дарую їм хвилеву радість. Щодо невдячності, то китайська мудрість вчить робити добро, кидати кінці у воду і не чекати на винагороду. Господь заплатить за усе!  

—    Одвічна письменницька спрага – бути почутим. Як вирішуєте цю проблему?  

—    Дякую Господу, що Він сотворив усе так у моєму житті, що проблем зі слухацькою аудиторією не виникає — маю численні зустрічі у бібліотеках, школах, вищих навчальних закладах; проводжу власні творчі вечори; мене часто запрошують на прямі ефіри обласного телебачення і радіо...  Все ж для письменника важливіше, щоби його твори читали. У мудрих книжках сказано, що людина відбулася як письменник, коли її твори читають ті, хто читає по складах. А це — діти й люди похилого віку. І це ті читачі, які не читатимуть усе підряд. До речі,  мої твори для дітей уже кілька років поспіль критикує онук Олександр. Він був найпершим слухачем й твору «Веселкове Диво» і саме Олександр підказав, що це — п’єса, запитавши: «Бабусю, а ким буду я у твоїй п’єсі?». Ми довго з ним перебирали ролі — спочатку він хотів бути Потічком, потім — просто Хлопчиком... Врешті сказав, мов виніс вердикт: «Буду Метеликом». Я заперечила онукові, бо серед дійових осіб метелика не було. «То допиши, — це ж твоя п’єса. І ти маєш право дописувати те, що буде цікаво дітям». Кілька днів не могла придумати, куди прилаштувати Метелика. А на Стрітення Господнє — 15 лютого — зі сходом Сонця прийшла підказка: Метелик літатиме від квітки до квітки, і до якої він нахилиться, — ту богиня Флора візьме у віночок для дівчинки Веселинки.

—    Якими сумнівами переймаєтеся, чи вірите у самореалізацію?

—    Найважливіше у житті — це загартування волі за допомогою віри. Багаторічна робота над собою допомогла мені не перейматися суєтою, бо все скороминуче. Пильную свої думки і слова... Мудрими сказано: «Усе, що Ви промовляєте, — є Ви». Людина має працювати і молитися, бо інакше впадатиме у гріх. А при Божій помочі і наполегливості кожен може самореалізуватися.

—    З поетами важко. Чи можлива дружба і взаємоповага серед мистців?

—    Зі справжніми поетами, й взагалі мистцями завжди легко, бо це — просвітлені люди, яких надихає Святий Дух... Такі люди привітні, відкриті, оптимістичні, світлі, радісні... І саме серед споріднених душ панує взаємоповага.

 —    Що, на Вашу думку, означає поняття патріотизму в мистецтві? Кого з письменників сучасності вважаєте патріотами України?

—    Господь визначає місце і час народження кожної людини. Творець має на кожного Свій план —маємо виконати на Землі свою місію. Якщо я народилася в Україні і Господь наділив мене даром Слова, то, без сумніву, Він хоче, щоби я оспівувала свій край, свою державу й підтримувала на дусі свій народ. Можу навести конкретний приклад: свого часу кілька років я працювала на Київщині — мала престижну роботу, солідну зарплату, а контрактом ще й була передбачена квартира. Саме квартира мала для мене велике значення, бо мешкаю у гуртожитку. Але там мені не писалося. Зовсім. І Господь круто повернув мою долю й поставив перед вибором. Бачите, як Бог любить людей, що Він завжди дає нам вибір. Він навіть дозволяє людям любити чи не любити Його, вірити чи не вірити у Нього... Кілька місяців строгого посту допомогли мені прийняти правильне рішення: повернутися до Тернополя. Нехай у гуртожиток, зате з Богом у серці. І Господь відкрив для мене Небо, бо як інакше можна назвати те, що моя п’єса для дітей «Веселкове Диво» посіла таку високу сходинку в престижному Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова». Але Він і питає з мене строго, як люблячий Батько.

Понад двадцять років тримаю в полі зору діяльність поки що ніким неперевершеної Ліни Костенко — розмовляє, пише і навчає українською, уникає життєвої суєти... Мешкає в Україні і оспівує Україну. Господь нагородив її великим Талантом, і вона, прийнявши такий щедрий Божий Дар, відмовляється від земних нагород. Ліна Костенко — це єдина Жінка в історії нашої держави, яка наважилася принести квіти до зали суду засудженим однодумцям-шістдесятникам!

—    Наостанок – побажанням читачам від Марії Баліцької.

—   Милі люди, читайте те, що читається легко — позитив підійме Вас до висот Істини і допоможе Світлу в часі духовної боротьби, яка зараз триває, перемогти темінь! Живіть у гармонії з Природою, усміхайтеся Сонцю, шукайте в усьому Красу, сповняйтесь Добром, Любіть усе і пам’ятайте Мудрість українського філософа Григорія Сковороди, що щастя можна знайти лише у власному серці.

Дякую, пані Маріє, за щиру й відверту розмову!

Бажаю Вам успіхів на тернистому шляху творчості!

Тетяна Дігай,

член НСПУ.

м. Тернопіль

Біографічна довідка: Марія Баліцька (з дому Шаваровська, літ. псевдонім – Чайка) народилася 26 грудня 1963 р.  в с. Гнидава, нині Піщане, Зборівського р-ну на Тернопільщині. Закінчила факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка. Член НСЖУ (1993), літератор, редактор. Мешкає у Тернополі, працює  у Національному економічному університеті  на посадах:  літпрацівник, головний редактор газети «Унівеситетська думка». Автор більше 25 книжок, серед яких збірки поезій, книги для дітей, проза, п’єси, тексти пісень. Відзнаки: Літературна премія ім. В. Вихруща (2004), Почесний знак НСЖУ (2007), Лауреат другої премії Конкурса «Коронація слова» у номінації «П’єси» (2009).